18.02.16

Сьогодні українська промисловість знаходиться на дні, але процеси її деградації почалися не вчора, не після російської агресії, а кілька років тому, коли вітчизняна індустрія почала програвати зовнішні ринки своїм конкурентам. Про причини даного ураження, про те, яка повинна бути поствоєнна промисловість в Україні і промислова політика (якої зараз просто немає) влади, в інтерв’ю бізнес-порталу UA prom розповів Володимир Власюк, директор ДП «Укрпромзовнішекспертиза» і глава комітету промислової модернізації Торгово-промислової палати України.

– Володимир Степанович, в чому причина низьких темпів зростання промвиробництва в Україні в порівнянні з сусідніми центральноєвропейськими країнами ще до війни і російської агресії?

– Існує кілька причин. Падіння промвиробництва почалося кілька років тому, з серпня 2012 року і триває вже п’ять років поспіль. Тоді ще не було конфлікту з Росією, не було спаду кон’юнктури наших експортних ринків, оскільки сировинної цикл так себе не проявив. Проте, вже тоді у нас була криза.

Я пов’язую це з тим, що наша економіка і промисловість вичерпали свій ресурс. У багатьох випадках вона є неконкурентоспроможною через низьку продуктивність праці і великій енерговитратності виробництва. Цей аспект характерний для всіх галузей промисловості, перш за все, металургії, хімічної промисловості та в багатьох випадках машинобудування. Також важливим невирішеним фактором є викиди в атмосферу.

Після цього вже почалися чинники, пов’язані із закриттям російського ринку, до речі, також у 2012 році, що свідчить про наступне: наші проблеми з РФ позначені не тільки цим конфліктом. Вони були запрограмовані саме стратегією розвитку Росії, коли вона пробувала створити виробництва на своїй території, які заміняли б український імпорт, наприклад, продукції вагонобудування, певного виду сталевих труб.

У Росії ще на початку 2000-х років було прийнято стратегічне рішення – в партнерстві з західними компаніями самим виробляти ці товари і, таким чином, відходити від необхідності імпорту з України. Необхідно було вчасно побачити це і диверсифікувати свій портфель збуту, який не залежав би від РФ.

Український експорт в Росію вийшов на максимальний рівень в 2011 році, який склав $ 19,8 млрд., А весь експорт з України перевищував $ 60 млрд. Зараз же цей показник впав майже в 2 рази, в тому числі експорт в РФ скоротився до $ 4,8 млрд. Це велика втрата, оскільки частка в 23% скоротилася до 11% в минулому році. За 2015 рік ми втратили $ 5 млрд. експорту в Росію. Тобто, російський ринок ми почали втрачати ще тоді, а потім військовий конфлікт прискорив втрату.

Третім фактором виступають тренди на світових ринках. Китай створив серйозну конкуренцію українським виробникам і скоротив їх ринки збуту металопрокату і хімічної продукції. Сильне зниження цін на руду (також певна політика країни) дозволило китайським виробникам стати конкурентоспроможними за собівартістю в порівнянні з нашою продукцією.

Крім того, Китай зробив важливі кроки, щоб знизити вартість доставки продукції на ринки Близького Сходу і Південно-Східної Азії. Все це в сумі призвело до того, що ми втратили ринки і були змушені сильно знижувати ціни на хімічну і металопродукцію. Поки наш хімпром отримував дешевий газ, ми ще конкурували з китайцями, але коли газ став коштувати приблизно, як в Китаї (а технології там краще), ми програли їм цю конкуренцію.

Ось такі три причини, в основі яких лежить низька конкурентоспроможність. Якби ми мали продукцію хороших зразків, з хорошими технічними характеристиками, сертифіковану за стандартами ЄС або інших ринків, ми змогли б диверсифікувати поставки. Але такі процеси не були пройдені, і, не маючи можливості поставляти на ринок РФ, ми втрачаємо обсяги продажу і, відповідно, обсяги виробництва.

– Чому поточне падіння промвиробництва в Україні є одним з ризиків для країни?

– Частка добувної та переробної промисловості в ВВП України становить близько 17-18%, з яких 5% це видобувна, а 12% – переробна.

Колись частка переробної промисловості була понад 20%, а це робочі місця. Наприклад, великі машинобудівні підприємства, які розміщені в центральних і східних регіонах України. Від них залежить робота людей, іншої альтернативи у них немає. Тому, якщо ці великі заводи не завантажені замовленнями, то, відповідно, не буде ні робочих місць, ні оплати праці, ні зайнятості людей. А якщо у них немає роботи, то це зростання соціальної напруги. Якщо людина не зайнята роботою, то у нього більша готовність брати участь в соціальних протестах.

В даний час переробна промисловість забезпечує постійною зайнятістю майже 1,5 млн. чоловік. Колись ця цифра була більше, але за останній період знизилася на 300-400 тис. Крім того, і видобувна промисловість забезпечує зайнятість населення.

Тому проблеми з робочими місцями створюють велику соціальну напруженість. Крім того, якщо не працює переробна промисловість, то підприємства зупиняються і не платять податки, тобто, скорочується дохідна частина бюджету. Відповідно, необхідно збільшувати видаткову частину бюджету – це соціальні витрати, трансфери, обороноздатність, зарплати всім, в тому числі і держапарату.

Ще зазначу один момент: переробна промисловість – це місце роботи для висококваліфікованих кадрів (конструкторів, інженерів), людського капіталу. Якщо вони не можуть застосувати свій талант і освіту в Україні, вони виїжджають за кордон. Тому експорт нашого людського капіталу замість експорту товарів також є ризиком. Конкуренція за кадри і ресурси в світі – найбільша конкуренція.

– Чи бачите Ви в Україні цілеспрямовану політику з підтримки промисловості, а також експорту? Якщо немає, то якою вона має бути?

– На сьогодні промислова політика у нас в країні практично відсутня, її має бути набагато більше. Перш за все, вона дуже слабка інституційно. Спеціального міністерства немає, а структурний департамент в Мінекономрозвитку і торгівлі дуже малочисельний і слабкий, щоб тягнути всю цю масу питань, пов’язаних з промисловістю. Необхідно розробляти різні інструменти промполітики, а також інституції.

Взагалі, створити інституцію дуже непросто. Наприклад, є закон про індустріальні парки, але він недосконалий, його необхідно покращувати. Можу ще назвати технопарки або банк розвитку. Про це вже давно говорять, але щоб їх створити, необхідно пролобіювати рішення через різні органи влади, закласти в бюджеті кошти на створення статутного капіталу, наприклад, для банку розвитку або для кредитно-експортного агентства.

Крім того, створення технопарку на увазі контакт з місцевими адміністраціями, оскільки території для виробництв виділяється на місцях. Чиновникам необхідно витрачати час на залучення компаній, ведення з ними переговорів. Але для цього повинні бути виділені ресурси, як людські, так і матеріальні.

– Що необхідно зробити, щоб промполітики з’явилася хоч в якомусь вигляді?

– Необхідно змінювати багато психологічних установок в суспільстві, ставлення до виробництва, до тих, хто працює і може щось зробити. Це – питання доданої вартості, ціннісний критерій, який розуміють в західному суспільстві.

Нам необхідно зрозуміти, що праця – джерело будь-якого багатства. Хочеш краще жити – краще працюй. А у нас в політиці дискурс наступний: наобіцяти дуже багато всього і потрапити до Верховної Ради. Ось цей соціальний популізм просто згубний, він вимиває кошти з економіки. А головне – він створює ілюзію того, що можна швидко розбагатіти. Створює ілюзію обіцянок, коли люди орієнтуються на те, що держава щось зробить і щось дасть.

До речі, згідно з нашим аналізом, частина бюджетних соціальних трансферів в доходах населення збільшилася, а повинна була знизитися. Людина повинна заробляти сам: зарплатою або доходами від бізнесу. Іншого варіанту немає, але політики про це не говорять.

– Але ж зараз у владу прийшло достатня кількість бізнесменів …

– Так, зараз люди з бізнесу прийшли в уряд і пробують там щось зробити, але поки що результатів небагато. До речі, є і питання до бізнесу, оскільки він сам не є достатньо організованим, щоб вимагати і продавлювати рішення. Частина бізнесу, що працює на сировинних ресурсах, влаштовує поточна ситуація, а частина бізнесу, яка хоче розвиватися і будувати відкриту і конкурентну економіку, дуже мала.

Але стара модель економіки вже не має ресурсу, оскільки зношене обладнання та інфраструктура. Необхідно також змінити підходи до бізнесу, який повинен з олігархічного стати просто бізнесом.

– Хто може бути у владі?

– Я не виключаю, що бізнес може бути хорошим ресурсом. Міністри, які прийшли з бізнесу, знають міжнародні тенденції і можуть говорити англійською мовою, це сильний фактор розвитку. Єдине, їм не зовсім вдалося реструктуризувати все те, що було знизу.

Необхідна маса фахівців держслужби, які будуть мотивовані фінансово. Ці групи фахівців слід готувати, в т.ч. за рахунок коштів донорської допомоги. Крім того, можна залучати кадри з громадянського суспільства, які мають досвід управління, освіту і систему цінностей щось змінити. У той же час, я впевнений, що представники великих компаній не повинні приходити до влади. Однак не буде нічого, якщо в десятки разів не збільшити зарплату держслужбовцям. Тому повинна бути реформа щодо збільшення мотивації роботи на держслужбі.

– На яких галузях економіки необхідно сконцентрувати зусилля, щоб повернутися до зростання?

– Модернізацію необхідно проводити всюди. Безумовно, є у нас в країні новітні підприємства машинобудування або по випуску будматеріалів, але це поодинокі випадки. Тому нам необхідно чітко бачити, що ми можемо продавати по експорту. Умовно кажучи, ми можемо продавати зерно, метал, деякі види обладнання, експортувати послуги IT, продукцію деревообробки. Необхідно відштовхуватися від того, що ми можемо реально зробити, але ставлячи завдання збільшення доданої вартості продукції, яка виробляється в Україні.

Простий приклад: експортуючи зерно, отримуєш близько $ 100 доданої вартості. Якщо це зерно перемолоти в борошно, отримаємо додатково ще $ 50 доданої вартості, якщо добре розфасуємо і продамо в ЄС або на інших ринках. Я не бачу ніяких проблем для цього, оскільки борошно куплять – зростання цих ринків становить 8% щорічно.

Якщо говорити про деревину, то я підтримую законопроект, який забороняє вивезення сировини. Це варварство вивозити такий продукт, адже можна експортувати різні плити і паркетну дошку, навіть не доводячи до меблів.

Назвав би також сектор легкої промисловості. ЄС імпортує продукцію легпрому майже на $ 140 млрд., А частка України в цій цифрі – всього 0,3%. У той же час ми шиємо, причому, нормально, за давальницькими схемами і поставляємо в ЄС. При цьому з $ 140 млрд. Китай постачає продукції на $ 45 млрд. Де знаходиться Китай, а де Україна?

З КНР в ЄС йде товар два місяці, з України – тиждень-два. Наша перевага полягає в тому, що не треба заморожувати оборотні кошти. Далі – робоча сила. Її вартість в Китаї становить $ 450, а в Україні – $ 150. Тобто, маючи під боком ринок і маючи такі переваги, Україна повинна виробляти продукцію легкої промисловості, експортувати її та заводити в країну валюту.

– Тобто, гірничо-металургійний комплекс уже втратив статус пріоритетної галузі української економіки?

– Я вважаю, що мати свою металургію – це дуже сильна сторона і велике благо. Але ГМК повинен знайти своє місце в нашій економіці. До сих пір він його не мав, оскільки понад 80% продукції експортувалося. Це означає, що велика частина доданої вартості у вигляді заготовки і руди вивозиться за кордон, і там з наших товарів отримують додану вартість.

Якщо з напівфабрикатів виготовляти прокат або трубу, то додана вартість відразу ж збільшується. Тому наша металургія знайде своє нормальне місце в економічній системі тоді, коли вона почне працювати на модернізацію інфраструктури країни, на будівництво будинків, доріг, вагонів і т.д. А потреба в модернізації колосальна, у нас все зношене. Давайте уявимо: щоб скоротити темпи падіння металофонду, необхідно споживати десь 12 млн. т металопрокату тільки на внутрішньому ринку. Але в минулому році він склав усього близько 3,5 млн. т.

Якби у нас не було металургії, нам би довелося імпортувати ці 12 млн. Т прокату. А оскільки у нас є свій ГМК, і коли він запрацює на внутрішній ринок, то він знайде своє місце в національній економіці, розділивши експортні та імпортні ризики, і буде створювати додану вартість на території України.

Зараз в світі найкращу динаміку показує ринок метизів, темпи зростання якого складають 7% щорічно. Це означає, що з нашої стали ми повинні робити болти, гайки, втулки і т.д., а не імпортувати цю продукцію з Китаю або Туреччини. Ми можемо це робити завдяки тому, що у нас є металургія, яка забезпечить сировиною такі виробництва. Інший приклад – металоконструкції. Загалом, стаття експорту нашої заготовки не повинна бути ключовою.

– Наші металурги готові продавати на внутрішній ринок, але немає попиту …

– Необхідно почати масштабні процеси реконструкції основних фондів, після чого ринок отримає 12 млн. т прокату. А для цього необхідна економічна політика стимулювання внутрішнього попиту шляхом модернізації внутрішньої інфраструктури. Цим необхідно цілеспрямовано займатися: спочатку підготувати проекти, залучити кошти, запустити виробництво, а потім здати його.

Наприклад, портфель Світового банку по проектам в Україні в минулому році становив $ 2,8 млрд., Але ми змогли залучити лише $ 200 млн. Тобто, гроші є, але наше слабке місце – це здатність працювати з цими інфраструктурними проектами.

– І це дасть імпульс розвитку переробних галузей в Україні?

– В тому числі. Якщо ми замовляємо багато металопрокату, то отримує імпульс будівництво. А запуск будівельної галузі – це виробництво будматеріалів, інше переробне виробництво. Ми оцінювали, що залучення $ 7 млрд. Інвестицій в машинобудування і будівництво забезпечить зростання ВВП на 3,5%.

І, природно, інвестиції вимагають поліпшення бізнес-клімату. Чи не повинні правоохоронні органи блокувати роботу нових підприємств. Тому обов’язково необхідно провести реформу правоохоронної системи. Не існує однієї кнопки, щоб все почало працювати. Повинен бути комплекс скоординованих реформ.

– Чи є прогрес у цьому плані?

– Ми втратили дуже багато часу, але в плані дерегуляції та скасування непотрібних дозволів прогрес зроблений. Так, Митниця ще залишається проблемою, хоча процедури там трохи покращилися. Почався процес зміни керівників великих держкорпорацій, але процес загальмувався, оскільки там знаходиться центр інтересів дуже багатьох сил.

Варто відзначити прогрес в податковому законодавстві. Я б не став би говорити про те, що все погано, оскільки за рівнем податкових ставок ми стали державою конкурентоспроможним на рівні ЄС. Думаю, що податки в Україні невисокі в порівнянні з іншими країнами.

У той же час не усунуті такі бар’єри, як адміністрування ПДВ, заборона Нацбанку на репатріацію прибутку і дивідендів, а також термін повернення валютної виручки, який становить 90 днів.

– Українському машинобудуванню бракує технологій. Як домогтися їх залучення в Україну?

– По-перше, стратегічне партнерство із західними компаніями, враховуючи, що технологічні цикли в світі проходять, а Україна пасе задніх. Це означає, що компанії повинні приходити в Україну на виробництва, і на базі виробничих процесів ми можемо організовувати трансфер технологій. Але це дуже довга системна політика.

Якщо ми проводимо приватизацію, то повинні прив’язати покупку до компаній із західними технологіями. Звичайно, можна купити технологію і організувати виробництво тут, але це не ті масштаби. Повинні бути переговори: якщо компанія бачить вигоду, то вона повинна збільшувати рівень локалізації компонентів.

По-друге, необхідно підтримувати ті розробки, які вже є в країні. Наприклад, на базі інституту Патона є технологія напилення лопаток, технологія виплавки титанових зливків. Наведу також приклад твердих матеріалів і вирощування штучних кристалів. Є технології в енергетичному машинобудуванні, в авіапромі.

Інша справа, що вони повинні підтримуватися, щоб на їх базі створювалися виробничі кластери. Тобто, держава повинна забезпечити створення технопарків, забезпечити держзамовлення і має співфінансувати науково-дослідні інститути, обов’язково на паритетній основі з бізнесом, щоб це не були порожні інвестиції.

Джерело: www.uaprom.info