За яких умов сільське господарство стане опорою стійкого економічного зростання в України.

“Oh! Diese schwarze Olive Erde”, тобто “О, ця чорна, масляниста земля!”, – вигукнув підприємець Міхаель фон Кругнер з німецького міста Росток, взявши пригоршню нашого чорнозему з поля, що десь при дорозі під Смілою. Це трапилося на початку 1990-х під час нашої з ним подорожі Україною, коли він шукав можливості для інвестування. Мабуть, у його німецькій уяві виник той нескінченний потік багатства, який може дати ця земля, якщо нею правильно розпорядитись. Судячи з подальшої розмови, у нього склалося враження, що ми не повністю розуміємо, чим володіємо. Інакше, наша економіка мала б інший вигляд…

Для України, як і для будь-якої іншої спільноти, важливо правильно і в повній мірі розпізнати свої можливості і на них будувати власну економічну політику. Навіть зайве не переймаючись теоріями і дискусіями про те, які з цих теорій нам підійдуть. Це осягнеться згодом. А зараз потрібен практичний і раціональний консенсус стосовно наших економічних можливостей, а також умов і політики, за яких ці можливості спрацюють. Отож, як відомо Україна володіє близько 11% запасів світового чорнозему (29 млн. га), а її частка в населенні планети складає лише 0,7%. Населення Землі стрімко зростає. Нижче на графіку подано динаміку приросту людства з 1000 року. Крок по горизонталі – 100 років. Крива графіку досить повільно підіймається перші дев’ять кроків, але на десятому, а це 20 століття, набуває просто прямовисного вектору розвитку! Збільшення кількості населення за останні 100 років – в 4,5 разів до 7,4 млрд. людей. Їм потрібна вода і продукти харчування в небачених досі обсягах.

Населення Землі в 1000-2050 рр., млрд. чол.

Джерело: UN Statistics Division, дані 2030, 2050 років – прогноз.

Згідно з матеріалами ФАО ООН з продовольчої безпеки людства кожна восьма людина на Землі, а це приблизно 900 млн. осіб, споживають харчів менше мінімально допустимого для відтворення енергії рівня, тобто хронічно недоїдають. До 2025 року через неконтрольоване зростання населення голод обіцяє стати проблемою номер один в загальному списку хвороб, воєн, тероризму та інших негараздів людства. Отже, ми можемо, і повинні, зробити дуже суттєвий внесок у харчову безпеку людей планети. Ну чим це не Місія? Будь-яка Місія несе якийсь універсальний елемент месіанства. Нехай для нас це буде продовольчий порятунок Людства.

Йдучи далі в подібних роздумах, так і хочеться звернутися до Провидіння. Мовляв: “Незалежність нам послана для того, щоб в умовах свободи вільні громадяни забезпечили виробництво і ринкову пропозицію тієї кількості харчових продуктів, якої потребуватиме зростаюча чисельність людства”. Звідси і контртеза, що звучить дуже вимогливо, як попередження. Якщо з цим завданням не впораються українці, то його на їхній території виконає хтось інший. Тому що в Світі не існує абсолютної власності на природні багатства. Так чи інакше вони належать людству, оскільки забезпечують його виживання і є обмеженими. Тому територія України з даними їй природно-кліматичними умовами не може недбало використовуватись, бути знелюдненою (рис. 2) і не дати, те, що від неї очікується.

ВВП на душу населення за ПКС та щільність населення в окремих країнах в 1991 та 2014 році

Источник: ГП «Укрпромвнешэкспертиза» на основе данных Всемирного Банка

Отже, ми повинні розвинути дуже потужний продовольчий комплекс країни, орієнтований на експорт. Чому на експорт? Тому що наші можливості значно перевищують наші потреби, українцям потрібно заробити кошти, а на світових ринках чекають наших продуктів. Ринки продовольчих товарів та харчових інгредієнтів стабільно зростають, що є наслідком вже згаданих тенденцій збільшення населення та його купівельної спроможності. (рис. 3). Лише деякі приклади: щорічно світовий імпорт соків зростає на 4,4%, лимонної кислоти – на 7,9%, сухого молока – на 11,8%.

Середньорічне зростання світового імпорту, %

Джерело: ДП «Укрпромзовнішекспертиза» на основі даних UN Statistics Division

Але все це поки йде всупереч нашій поточній моделі функціонування сільськогосподарсько-продовольчого комплексу. Бо вона помилкова, і ось чому.

По-перше, ми вивозимо сировину, а не продукти її переробки. У загальній уяві збільшення експорту зерна сприймається як досягнення. Але насправді таке сприйняття є досить хибним. Разом із цією сировиною ми віддаємо великий потенціал доданої вартості, яким мали б скористатися самі. Так, з однієї тонни експортованого зерна при світовій ціні 150$/т (десь як зараз) принесе приблизно $60 доданої вартості, вироблене з нього борошно – $100-110, а добуті з неї з використанням біотехнологій глютен, сироп та шрот – до $250. Тобто додана вартість розгортається більше ніж у чотири рази! Якщо в Україні буде таким чином перероблятися 1 млн. тонн зерна, то ми отримаємо $250 млн. доданої вартості. Це приблизно 15 тис. додаткових робочих місць та 0,2% ВВП країни в 2015 році.

Або, наприклад, таке. У 2015 році сумарна виручка від експорту соняшникової олії і побічного продукту її виробництва – макухи, становила близько $3800 млн. Якби ми експортували не ці продукти переробки, а відповідний обсяг сировини для її виробництва, тобто соняшнику, то отримали б лише $900 млн. Відчуваєте різницю?

Подібні ланцюжки розгортання доданої вартості характерні і для іншої сировини – фруктів, овочів, ягід. Тому продукцію сільського господарства ми повинні найперше розглядати як сировину для харчової промисловості.

По-друге, ми не виробляємо дуже великої кількості продукції, задіяної у сільськогосподарському виробництві. Тому ми змушені імпортувати пальне, насіннєвий матеріал, засоби захисту рослин, значну частину азотних та повністю складні добрива, трактори, комбайни тощо. Загалом на 1000 гривень, виручених від експорту зерна, ми витрачаємо приблизно 410 грн на імпорт усього згаданого. Яке колись ми виробляли і можемо це виробництво відновити.

Тепер підрахуємо деяку суму втрат чи втрачених можливостей від чинної нині моделі сільського господарства. Виберемо уявного партнера, і нехай цим партнером буде решта Світу. Він купує у нас зерно, потім його переробляє і постачає нам частину продуктів цієї переробки, оскільки ми самі їх не виробляємо, а також він продає нам все те, чого у нас не вистачає для виробництва зерна. Вартість логістики для спрощення сприйняття проігноруємо.

Так от, при такій диспозиції ми на одній тонні експортованого зерна пшениці отримуємо $60 доданої вартості та $150 експортної виручки. Наш контрагент добуде $250 доданої вартості з нашого зерна за умови його глибокої переробки і ще десь $30 від виробництва тієї продукції, яку експортує нам для наших виробничих потреб, тобто разом $280 у розрахунку на тонну зерна. Експортна виручка партнера становитиме $60 від продажу нам компонентів для виробництва тонни зерна і до $450 від продажу продуктів переробки зерна. Отже, нам наш чорнозем, на якому ми виростили тонну зерна, приносить $60 доданої вартості, а закордонним контрагентам – $280. Наша виручка від експорту при сьогоднішніх цінах становитиме $150 за тонну, а партнерові загалом до $510 за тонну. Залежно від того, скільки ми імпортуватимемо продуктів переробки зерна, наш сумарний торговий баланс на одній тонні зерна може бути й негативним. От так все досить просто. І хто кому донор?

Тому чинна нині модель сільського господарства не стане опорою нашого економічного зростання, навіть якщо ми вироблятимемо 120 млн. тонн зерна, про які пишуть західні аналітики. Ми дамо велике хімічне навантаження на довкілля, розоремо всі ґрунти, але зрештою все це змарнуємо і залишатимемось економічно відсталими.

Однак, зовсім інша справа, якщо ми з рослинної та тваринної продукції вироблятимемо харчі та харчові інгредієнти, а також випускатимемо промислову продукцію, необхідну для забезпечення виробничого процесу в сільському господарстві. Тоді наша земля забезпечить нам нескінченний потік багатства і економічної могутності.

Питання працевлаштування сільського населення також значною мірою вирішується цією моделлю. Зараз у селах України проживає приблизно 13,2 млн. осіб, а кількість робочих місць близько 3,2 млн. Відомо, що сучасна продуктивність праці в нашому селі дуже низька. За умов впровадження сучасних технологій, що є неминучим, кількість працівників сільського господарства знизиться до 1 млн. То що робитиме решта? Даємо візію майбутнього, за якою ці люди не втікатимуть у міста чи за кордон на заробітки. Вони працюватимуть на нових переробних підприємствах, створених у районних центрах та невеликих містечках. Це найкраще місце розташування для підприємств агропереробки, оскільки сировина вироблятиметься на сусідніх полях.

Люди ж залишатимуться проживати там, де живуть зараз, тобто у селах. Уранці їх доставлятимуть на роботу на відстань 5-15 км спеціальними човниковими рейсами. Увечері після зміни ці ж маршрутки привозитимуть їх додому. У свої приватні будинки, оточені городами та садами. У цих людей буде два надійні джерела доходів – заробітна плата на переробних підприємствах та доходи від власного господарства. Це буде прекрасна модель організації їхнього життя з міцною економічною основою добробуту.

Але чи достатньо лише невидимої руки вільного ринку, щоб цієї моделі досягти? Чи можливо, додатково потрібна окрема політика, щоб виправити ринок, якщо він нав’язуватиме нам чисто сировинно-аграрну спеціалізацію, вибравши для переробки інші країни. Ті країни, в яких, крім зрозумілих правил гри вже давно діють і вдосконалюються спеціальні інструменти залучення інвестиції в переробку.

Можна не сумніватися, що так і буде. Так як зараз. Наші яблука і надалі вивозитимуться на переробку в Польщу та Нідерланди, а пшениця в Китай чи Туреччину. Ми змінимо ситуацію лише в тому разі, якщо впровадимо інструменти заохочення і підтримки інвестицій у переробну промисловість. Перелік цих інструментів широкий, від захисту інвестора до надання йому субвенцій та податкових стимулів. Сенсом цих заходів є здешевлення інвестицій, спрощення операційної діяльності компаній, забезпечення безперешкодного доступу до базової інфраструктури, сировини та трудових ресурсів.

Якщо конкретніше, то зараз потрібно створювати резерв енергетичних і транспортних потужностей найперше в центральних та південних районах країни, а також значно розширити підготовку кадрів для харчової промисловості. На це потрібно витрачати, зокрема і кошти регіонів, які вони отримали від децентралізації. Зрештою, все відбуватиметься у регіонах, які мають активізуватись. Але Київ має дати початкові скоординовані імпульси цієї політики. Як і зробити її безперервною та незалежною від зміни урядів.

І наостанок. Агропромисловий комплекс далеко не єдина можливість України, хоча одна з найбільш очевидних. Він здатний відіграти важливу роль у новій індустріалізації країни. Завдяки своєму експортному потенціалу ця галузь має не лише залучити в національну економіку значні кошти ззовні, але й перерозподілити їх на користь розвитку низки важливих промислових виробництв в Україні.

Потреби агропродовольчого сектору створять великий платоспроможний попит на промислову продукцію, задіяну у ланцюжках виробництва продовольчих товарів. І критично важливо спрямувати ці кошти на придбання продукції саме вітчизняного виробництва. Тоді вони обертатимуться в системі національної економіки, і ми вийдемо на модель поведінки розвинених країн, які через правильно збудовану економічну структуру перерозподіляють світові ресурси на власну користь. Цим самим Україна зможе уникнути пастки глобалізації.

Володимир Власюк
Директор ДП Укрпромзовнішекспертиза, голова комітету з промислової модернізації Торгово-промислової палати України
http://biz.nv.ua/ukr/print/experts/vlasiyk/ekonomika-chornozemu-298952.html