Власний шлях трансформації
Директор ДП «Укрпромзовнішекспертиза» Володимир Власюк вважає, що досвід новітньої історії України підтверджує відсутність у країни навичок реалізації масштабних проектів перетворень. Своєю думкою він поділився на сторінках газети «Дзеркало тижня».
Досвід новітньої історії України засвідчив, що в країни немає навиків реалізації масштабних проектів перетворень. Як і спадковості продовження того кращого, що було напрацьоване раніше. Яскравий приклад — реформа економіки.
Одного разу я запитав свого товариша з Польщі, що потрібно для реформ. Він сказав: зовсім небагато — ясне мислення і, звісно, воля до змін. Заважає цьому плутанина в думках та інфантильність. Крім того, потрібен певний стереотип поведінки, який нам підкаже досвід людства. Так, класичний міф, що оповідає історію Орфея, радить не озиратися назад, коли виходиш із небезпечних і непривітних місць (читай — скрутного становища). Тому поведінка має бути простою — не марнуй час і прямуй до виходу, інакше втратиш головне…
Отож, міняючи економіку з планової на ринкову, Україна постійно озиралася на минуле. Тому планову економіку зруйнувати вдалося, а побудувати повноцінну ринкову — ні. Наприклад, було впроваджено інститут приватної власності, а правила вільного ринку, насамперед — вільної конкуренції, не запрацювали. Як наслідок, виник гібрид приватної власності, збереження і примноження якої забезпечувала не ефективна конкуренція, а різні форми державного втручання (збагачення через непрозорі ціни, тендери, тарифи тощо). Це заведено називати державним капіталізмом. І розвивається він зазвичай у країнах, багатих на джерела природної ренти.
Україна не уникнула цієї історії. Більше того, наша форма державного капіталізму, на відміну, скажімо, від російського, фактично паралізувала соціально-економічний розвиток країни.
Тепер, після відчутних втрат, це очевидно, і на рівні розуміння в суспільстві вже сформувався консенсус у питанні незворотності змін. Однак цей консенсус матиме перспективу, лише якщо спиратиметься на здорову й реальну економічну доктрину. Тобто не можна повторити помилку ранніх 1990-х років, коли чинник економіки для розвитку держави був вочевидь недооцінений. Крім того, не можна помилитись і у виборі доктрини. Вона має враховувати світовий досвід, але виходити — з української специфіки та можливостей, включно з ціннісними системами суспільства. Також вона мусить допомогти максимально скоротити шлях від поточної стагнації до тривалого і стійкого зростання. Очевидно, що результат залежатиме від адекватності дій держави, яка, за визначенням, відіграє вирішальну роль у таких процесах. Самої лише енергії громадських активістів буде недостатньо.
Панує слушна думка, що в сучасній ринковій економіці держава не повинна визначати пріоритетні види виробництва або створювати штучне середовище функціонування обраним секторам чи підприємствам. Але таке можуть собі дозволити лише країни винятково багаті на сировину, як, наприклад, Росія, Австралія чи Південно-Африканська Республіка. Експорт цієї сировини дає їм фінансові ресурси і своєрідну подушку безпеки на випадок санкцій за порушення міжнародних правил торгівлі чи виробництва готової продукції. Україна до таких держав не належить, бо їй для цього не вистачить руди та зерна. Навіть якщо ми вироблятимемо їх 150 та 80 млн т, відповідно (у 2015 р. було вироблено 81 і 62 млн т).
Але держава зобов’язана вживати заходів для економічного зростання та підтримки своєї промисловості. Особливо коли ця держава Україна, що приймає правила гри іншої спільноти, за якими вона доти ніколи не грала; що, як уже стало зрозуміло, опинилася на розломі цивілізацій, перебуваючи з однією з них у серйозному конфлікті; і чия економіка за останні десятиліття в рази відстала від економік сусідніх країн.
Тому Україна повинна зреалізувати низку політик, які забезпечать наздоганяюче економічне зростання. Наздоганяюче — це коли ВВП країни упродовж тривалого періоду часу, а це не менше ніж 20 років, збільшується в середньому, мінімум, на 5% щорічно. Ключовим тут є слово “тривалий”. А його не може забезпечити економіка, що залежить від сировинних циклів, тобто така, як наша. Отже, потрібна інша, диверсифікована структура економіки, де ключову роль відіграють переробні виробництва, що створюють вищу додану вартість.
Своєю чергою, для появи такої економіки необхідна зміна моделі економічних відносин, що означає реальне впровадження економічних свобод через захист власності, рівні правила конкуренції та звільнення економічної ініціативи громадян від державного втручання. Україна не спромоглася впровадити ці принципи на ранньому, зручному періоді державотворення, тому цю роботу доведеться доробити зараз.
Однак цей перехід тривалий, особливо зважаючи на наші інертність та опір системи. А в нас уже немає стратегічного запасу часу, щоб і надалі перебувати в невизначеності, експлуатуючи застарілі технології та зношену інфраструктуру. Продовження такого стану — це подальша деіндустріалізація країни, стагнація економіки, скорочення видатків бюджету, що й так у рази нижчі, ніж у сусідніх країнах; це паралізований мізерними зарплатами державний апарат; це втеча від бідності за кордон працьовитих і талановитих громадян, соціальна напруга від безробіття, постійне позичання і, зрештою, принизливе зовнішнє управління.
Отже, на додачу до структурних реформ ключових державних інституцій, вкрай необхідна проактивна державна політика, спрямована на економічне зростання. Комплекс заходів цієї політики назвемо динамічною моделлю зростання на основі праці та вищої доданої вартості. Динамічною, тому що вона розглядає зміну її елементів у часі, а термін праці визначається як головна категорія, що лежить в основі збільшення обсягів економіки.
Модель враховує суто українські специфіку і можливості. Вона визначає види діяльності, на яких потрібно сконцентрувалися, щоб якнайшвидше досягти синергій, тому може розглядатися як, власне, український шлях трансформації. Такий власний шлях віднайшли і пройшли інші країни, оскільки не існує готових рішень, які досить імпортувати. Нижче наведено основні конструктивні елементи цієї політики.
Насамперед окреслимо гіпотези щодо економічного розвитку України.
1. Економіка України має бути відкритою і конкурентною, на противагу сировинній та протекціоністській.
2. Політика економічного зростання має концентруватися на заходах із розвитку виробництва, а не споживання.
3. Внутрішній ринок здатен стати опорою національній економіці, однак першим етапом буде експортно-орієнтоване економічне зростання, оскільки населення збідніло і не може забезпечити достатній попит. А якщо і йде купувати, то купує імпортне, бо іншого немає.
4. Найбільшою проблемою є не відсутність фінансів, а інституційна здатність України та національних компаній до організації інвестиційного процесу.
5. Україна має всі передумови для того, щоб стати винятково привабливою територією для залучення інвестицій у нові виробництва і, зрештою, певною мірою кинути виклик країнам з перехідною економікою — лідерам інвестиційного процесу Китаю, Туреччині, Польщі.
Динамічна модель розвитку економіки визначає кілька напрямів діяльності з найбільшим потенціалом зростання та взаємних синергій, на яких потрібно сконцентрувати зусилля і ресурси.
Ключовим елементом динамічної моделі є нова індустріальна (промислова) політика, через яку повинна пройти країна. Це означає, що мають бути створені численні переробні виробництва, які перероблятимуть місцеву та завезену сировину на основі сучасних і переважно імпортованих технологій.
Чому саме переробні, чи — що те ж саме — обробні підприємства, а не сільське господарство або послуги? Подивімось уважно на малюнок, який показує додану вартість на душу населення, що створюється в переробній промисловості. Ми бачимо разюче відставання України в цій сфері навіть від Китаю, де ця додана вартість ділиться на 1,4 млрд людей. Також ми бачимо потенціал економічного зростання за цим показником, якщо наближатимемося до Польщі чи Словаччини, не кажучи вже про Німеччину.
Не слід обмежуватися самим лише показником доданої вартості у переробній промисловості. Вона відіграє ключову роль ще й тому, що завдяки наявності розвинених підприємств переробки потенціал доданої вартості продукції добувної промисловості, сільського господарства та IT-індустрії капіталізуватиметься на території України. Нині ж вона експортується, і цим потенціалом користуються більш розвинені країни.
Обробні підприємства, експлуатуючи ресурсну ренту, продовжать ланцюги створення доданої вартості в нас у країні і збільшать розмір економіки. Вони ж замовлятимуть програмні продукти, і в наших програмістів з’явиться повноцінний внутрішній ринок. Так виникне органічна зв’язка для взаємного підсилення секторів і накопичення економічних ресурсів у системі. Започаткуються синергії. Вітчизняні IT-розробки підвищуватимуть конкурентоздатність підприємств, а ті, своєю чергою, і далі замовлятимуть програмні продукти.
Зрештою, є статистика. У всіх успішних перехідних країнах тривале економічне зростання супроводжувалося збільшенням частки переробної продукції в експорті. Крім того, саме переробна промисловість створює можливості для накопичення тих людських і фінансових ресурсів, які необхідні для переходу в постіндустріальне суспільство.
Отже, лише переробні галузі здатні ліквідувати ті розриви, що знекровлюють теперішню українську економіку та блокують її потенціал. Тому динамічна модель визначає її як пріоритетний напрям.
Відправна точка розвитку обробних виробництв — інвестиції. Існує думка, що ліберальна реформа інституцій, яка забезпечить базові економічні свободи і приборкає державне втручання, впровадить вільний ринок. А він, своєю чергою, забезпечить потрібний інвестиційний процес. Прямі інвестиції підуть у ті сектори, для яких створено найкращі передумови конкурентоздатності.
Однак це не зовсім так, і схоже, що не для нас. Базові економічні свободи — справді необхідна, але не достатня умова. По-перше, тому, що у світі діє безліч відкритих і замаскованих державних стимулів для інвестицій. Тобто дирижизм у цій сфері дуже активний.
По-друге, скільки нам років чекати, поки вільний ринок організує в нас переробні індустрії? А може, він розпорядиться таким чином, що братиме в нас сировину на експорт у якусь експортну переробну зону Китаю чи Туреччини з нульовим податками, а нам імпортуватиме готові товари, що, зрештою, й відбувається.
І, нарешті, по-третє, є сектори, де вільний ринок без держави не працює. Це стосується високотехнологічних виробництв, які передбачають постійні науково-технічні та конструкторські впровадження. Зокрема, авіакосмічна галузь, енергетичне чи транспортне машинобудування, та й базові ІТ-розробки (згадаймо, як виник Інтернет). Можна говорити про проекти Ілона Маска чи Річарда Бренсона, але в яких середовищах вони розвиваються, і чи були б можливі ці середовища без державного фінансування дослідницьких програм, наприклад у військово-промисловому комплексі?
Тому перше, що до нас прийде з розвинених промислових центрів світу, — це трудомісткий аутсорсинг. Приклад — пошив чохлів чи скручування електропроводки для автомобілів. Але вільний ринок не створить у нас інститутів Патона чи Бакуля, як і КБ “Антонов” чи “Південмаш” або “Турбоатом”. Тобто ті виробництва, де ми можемо мати контрольовані ланцюги вартості.
Отже, щоб отримати потрібні прямі інвестиції, держава мусить заснувати інструментарій, який діє в інших країнах, на додачу до базових правил вільного ринку. Набір цих інструментів — від різних спеціальних промислових зон до інституцій, що опікуються експортом та залученням інвестицій, до того ж політику субвенцій інвесторам доцільно визначати з урахуванням розуміння того, які саме товари дуже перспективні для виробництва в Україні.
Розпізнати ці товари нескладно. Окремо проведена робота з вивчення ринків та вітчизняних передумов для їх виробництва дала можливість визначити сотні таких товарів. За ознакою специфіки організації виробничого процесу, їх було структуровано в три групи, і для кожної з груп запропоновано свою політику інвестиційних стимулів.
Це дослідження не підміняє “невидиму руку вільного ринку”, але дає важливу аналітику для формування політики промислового розвитку. Якщо ж говорити про промислову політику загалом, то в контексті України її доцільно розглядати в широкому сенсі, від захисту власності до конкретних інструментів інвестиційного заохочення.
Я свідомо докладно зупинився на переробній промисловості та промисловій політиці, бо без неї неможливий економічний розвиток України. Але, поряд із цим, динамічна модель визначає ще п’ять дуже перспективних видів діяльності, що не менш важливі і доповнюють один одного. До них належать розвиток інфраструктури (транспортних сполучень, зв’язку та електромереж), енергоефективність, сільське господарство, ІТ, а також переробка відходів та сміття.
Занепад інфраструктури в Україні відбувається швидкими темпами і віддзеркалює загрозливі процеси деіндустріалізації. Візуально — це зникнення доріг, прориви тепломереж чи техногенні аварії. Це — наслідок епохи первинного накопичення, або зворотний бік медалі новосформованих капіталів.
Тим часом підхід динамічної моделі розглядає цю проблему як можливість вирішити кілька дуже важливих завдань і дати поштовх усій економіці.
Зокрема, по-перше, інфраструктурне будівництво має створити базові виробничі детермінанти під появу нових переробних підприємств. Старі ж мережі відновлювати не завжди обов’язково. Наприклад, треба розвинути резервні енергетичні потужності в центральних та південних регіонах країни, де має масово з’явитись агропереробка.
По-друге, ця діяльність потребує колосальних обсягів матеріалів і обладнання, які можуть постачати вітчизняні підприємства. Наприклад обладнання для генерації та передачі електроенергії може бути українським більш ніж на 80%, а матеріал для будівництва доріг — на 90%. Тобто це дасть великі замовлення нашим підприємствам, особливо у містах на сході, що сильно потерпають від втрати ринку РФ.
По-третє, це знизить ризики техногенних аварій, ліквідує розриви в балансах вантажоперевезень (дефіцит зерновозів чи перевантаженість припортовий станцій) і збільшить транзитні потоки.
Є ще маса інших синергій. Тобто політика розбудови інфраструктури — дуже мультидієва, ефективна точка докладання зусиль. На загальне переконання, коли держава хоче залучити прямі іноземні інвестиції, вона будь-що має витратитися на інфраструктуру. Інвестор цього не робитиме, він піде туди, де це вже зроблено. У нас такі витрати дадуть віддачу зразу, оскільки активізують наявні міжгалузеві виробничі зв’язки з високим коефіцієнтом віддачі — 0,70, тобто в перший виробничий цикл 70% суми інвестицій перетворюється на ВВП.
Отже, в нас є можливість ефективно скористатися наявною виробничою структурою як для поточного економічного зростання, так і для майбутніх структурних змін. Тому цей напрям можемо розглядати як специфіку українського шляху. Щоб його запустити, треба провести декілька скоординованих реформ у сфері управління держкорпораціями, що відповідають за стан інфраструктури в державі, у системі тарифоутворення для природних монополій, у приватно-державному партнерстві тощо. Крім того, ця політика потребує робочих аналітичних інструментів, як-то прогнозних транспортних та енергетичних балансів тощо.
Напрям енергоефективності відчувають усі сфери соціально-економічного комплексу країни. Цей невидимий актор діє всюди, оскільки за неймовірні втрати енергії в нашій економіці платить усе суспільство.
У нас втрачається така кількість енергії, якої вистачило б на потроєння ВВП без додаткової генерації, якби ми знизили рівень втрат до показників, скажімо, Польщі. Найбільші втрати за статтями — це старий житловий фонд, тепломережі, промисловість, магістральні лінії електропередач, низькі ККД теплової генерації тощо.
Але і тут цей стан треба розглядати як можливість, оскільки різні операційні програми енергоощадності, наприклад утеплення будинків, заміна тепло- чи енергомереж, альтернативна енергетика, встановлення лічильників чи модернізація металургії, запустять відповідні виробничі процеси, збережуть енергію для нових виробництв або експорту. Крім того, енергоощадність вивільнить кошти бюджету, які зараз ідуть на субсидії, пов’язані з енергетикою. У 2015 р. Україна витратила 153 млрд грн на енергетичні субсидії, з яких лише 25 млрд грн було спрямовано на субсидування населення. Ці кошти найдоцільніше спрямувати на стимулювання економічної діяльності, зокрема структурні реформи чи створення інституцій розвитку.
Щодо решти номінованих видів діяльності. Сільське господарство перш за все визначається як постачальник сировини для переробної промисловості, оскільки в рамках поточної моделі свого існування воно не стане опорою економічного зростання, навіть якщо подвоїть виробництво зерна до 120 млн тонн. Це зерно буде вивезене, а для його виробництва — імпортовано компонентів на суму, що сягатиме 43% вартості експорту. Натомість модель динамічного розвитку передбачає, щоб навколо нашого рослинництва виросли компонентні та обслуговуючі промислові виробництва і, звичайно, розвинулося тваринництво.
ІТ індустрія в Україні наразі конкурентоздатна за вартістю кваліфікованої робочої сили. Однак дуже талановитий спеціаліст по-справжньому себе проявить, працюючи на західні компанії. Нині в нас близько 100 тис. програмістів, які створюють до 2,5 млрд дол. доданої вартості на рік. Вони мають удосталь експортних замовлень. Але потрібно, щоб їхня праця збільшувала економіку країни. Для цього вони мають отримати внутрішнього замовника, а критичну масу в цьому може створити лише обробна промисловість.
Що ж до переробки побутових та промислових відходів, то це обов’язок держави і багатомільярдний бізнес. У нас загальні накопичені обсяги відходів становлять приблизно 15 млрд т, з них 0,5 млрд т — тверді побутові відходи. Їх переробка — це просто окремий сектор економіки, який має з’явитися. Крім того, це дуже перспективне поле співпраці із західними компаніями.
Відомо, що роль синергій вирішальна для реформування складних систем, якою є економіка. Всі вище перелічені види діяльності, що об’єднані в динамічну модель, можна розглядати як стратегічні програми, які підсилюватимуть одна одну. Отже, модель продумана так, аби якнайшвидше (відразу) досягти синергій. Тому ми вважаємо, що динамічна модель — це найкоротший і специфічно наш шлях до тривалого й “наздоганяльного” економічного зростання.
Очевидно, постане питання про місце підходів динамічної моделі в загальному процесі реформування чи трансформації економіки України. Механізм запуску динамічної моделі являє собою набори політик і заходів, зокрема зміни чи реформи інституцій. Вони активізують економічну активність компаній і створять зрозуміле середовище для роботи інвестицій. Питання джерел фінансування інвестицій розглядається лише в тісній прив’язці до реформ інституцій, які бажано впроваджувати одночасно на всіх напрямах, щоб вони підсилювали одна одну.
Не виключено, що реалізація окремих стратегічних напрямів ускладнюватиметься нереформованістю всієї економічної системи України. Тоді розвиток діяльності за окремими напрямами потребуватиме й підштовхуватиме структурні реформи ліберального змісту із впровадження базових економічних свобод. Крім того, динамічна модель орієнтована більшою мірою саме на сегмент малого і середнього бізнесу, який започатковуватиме переробні виробництва та обслуговуватиме великі підприємства, що запрацюють.
Що ж до зовнішнього контексту, на який Україна мусить зважати, то можливе несприйняття з боку МВФ чи інших впливових установ обраної нами стратегії вирішиться під час переговорів. Важливо, щоб було сформовано впевнену переговорну позицію. Переговори ведуть усі, і якби реформатори країн Східної Європи, наприклад Бальцерович, Клаус чи Міклош, були дуже слухняними, вони б ніколи не досягли успіхів. Тому що кожен сам повинен знайти свій шлях. Це його природне право і обов’язок. Як і зусиль до змін має насамперед докласти той, хто змінюється.
У доволі складній плутанині лібералізму, дирижизму чи обмежених державних інтервенцій динамічна модель бере те, що відповідає здоровому глузду. Всі ці теорії мали успіх у конкретному місці і в конкретний час. Наші підходи мають поєднувати різні практики і стежити за результатом, бо ми проходимо такий шлях уперше, і в нас немає свого історичного досвіду. Звісно, дуже багато елементів моделі, як і політик із її впровадження, потребують доопрацювання, але не треба марнувати час. Втілити в життя запропоновані підходи може лише вище економічне керівництво країни.
Нам потрібно рушати і менше озиратися назад. А зміни можна вносити на марші.
